Володимирська, 39/24

Житловий будинок 1899–1902, в якому проживав Химиченко О. В. (пам’ятка архітектури, історії, мистецтва). На розі вулиць Володимирської і Прорізної. Збудовано архітектурною фірмою Шимана та Гілевича на замовлення П. Григоровича-Барського (автор проекту – арх. К. Шиман, інж.-будівничий О. Гілевич). Під час спорудження від збанкрутілого замовника будинок перейшов у власність багатого купця О. Сироткіна. На першому поверсі будівлі містилося відоме у Києві кафе «Маркіз» (згодом ресторан «Чайка», пізніше – «Лейпціг») із затишною двосвітною залою. Під назвою «Маркіз» кав'ярня згадується в романі М. Булгакова «Біла гвардія».

Чотириповерховий, у плані Г-подібний, трисекційний, з комфортабельними п'яти-, шестикімнатними квартирами. Стилістика будинку еклектична, переважають риси ренесансної архітектури у поєднанні з елементами бароко. У вирішенні великих вікон наріжної частини виявився вплив стилю модерн.

Чільні фасади різної довжини мають симетрично-осьову композицію. їхні центральні осі й фланги акцентовано ускладненими завершеннями у вигляді фігурних аттиків і дахових вежок. Наріжжя увінчувала гранчаста вежа, що мала високу ренесансну баню з ліхтариком і шпилем (втрачено), Розкріповки фасадів завершено мансардними вікнами складних абрисів, які завершувалися фронтонами з цибулястими маківками. Декор чільних фасадів відзначається пишністю, багатством архітектурних деталей високого рельєфу, круглої скульптури та орнаменту. Привертає увагу скульптурна композиція з двох напівлежачих жіночих постатей під карнизом. На окремих балконах збереглися оригінальні литі й ковані грати. Інтер'єри квартир були розкішно оздоблені ліпленням, грубами з рельєфними кахлями. Завдяки багатому оздобленню будинок став відомою архітектурною пам'яткою міста.

У 1900 -1910-х рр. у будинку мешкав Химиченко Олександр Васильович (1856–1947) – музикант, флейтист. У ці роки соліст оркестру київської опери, викладач музичного училища, з 1913 – професор Київської консерваторії.

Тепер перебуває на реконструкції, внутрішнє оздоблення втрачене.

Марія Кадомська, Дмитро Малаков. Мартинівська. Золотохрещатицька. Прорізна. Будинок № 24/39

Один з найшикарніших колишніх прибуткових будинків не тільки на Прорізній, але й в усьому Києві, має цікаву історію.

З архівного опису власників нерухомого майна за 1864 рік відомо, що тут, на садибі дружини надвірного радника Олени Попової стояв «будинок мурований одноповерховий, критий залізом, з дерев’яною на дворі будівлею, критою залізом».

З описів садиби за 1871 р. також видно, що садиба мала вигляд досить типовий для тогочасної забудови Києва: одноповерховий будинок, флігель, служби з каретником, стайнею, коморами. У шести кімнатах з тринадцяти «... підлоги паркетні горіхового, пальмового та дубового дерева, двері вікна й віконниці з ясеня. На дворі два палісадники, фруктовий садочок з альтанкою та дерев’яна купальня на чотирьох стовпах».

У грудні 1878 року садибу придбав дідич Андрій Петрович Тарновський. З невеличкими, зробленими ним прибудовами садиба залишалася у тому ж вигляді ще понад двадцять років.

Наприкінці 1899 року цю нерухомість за 125 тисяч рублів придбав дворянин Микола Олександрович Григорович-Барський, знайомий нам по садибі № 17. У лютому 1900 року він оформив дарчу на ім'я свого сина Павла Миколайовича Григоровича-Барського, який одержав дозвіл на спорудження великого наріжного прибуткового будинку.

Стара кам’яниця пішла на злам. Проект підписав архітектор Карл Шиман, а відповідальну підписку про нагляд та керівництво будівництвом дав цивільний інженер Олександр Гілевич.

Міська преса жваво коментувала спорудження цього, найвищого в Києві тоді будинку. 20 серпня 1900 р. газета «Киевлянин» повідомляла, що будівництво начорно завершується, що споруда коштуватиме близько 300 тисяч рублів. Через три тижні у тій же газеті писалося, що наріжна вежа в стилі ренесанс стане помітного здалеку.

Вже влітку власник почав укладати угоди на здачу в оренду приміщень під крамниці. Так, найкраще наріжне приміщення збирався орендувати Роман Чехівський. Проте, як видно з архівної справи «Про дозвіл Григоровичу-Барському здійснення повторних застав», упродовж 1900 року власник позичив під заставу ще споруджуваного будинку 145 тис. рублів у генерал-лейтенанта В. Саранчова, 130 тисяч – у купця О. Сироткіна та ще значні суми в міському товаристві взаємного кредиту, але не зумів розрахуватися по векселях, і будівництво припинилося. Через рік, 25 вересня 1901 року цивільний інженер О. Гілевич повідомив будівельне відділення Міської управи про складання із себе обов'язків нагляду за будівництвом. Наприкінці того ж 1901 р. відбулися торги, на яких незавершену спорудженням нерухомість придбав один з кредиторів київський 2-ї Гільдії купець Олексій Сироткін, власник заводу свічок на Подолі. А застава генерала Саранчова, як не без зловтіхи повідомляла преса, завжди ласа на такі речі, «обернулася на ніщо».

Лише у будівельному сезоні 1902 – 1903 рр., коли вже спала відома київська «будівельна лихоманка» і настала криза, новий власник завершив опоряджувальні роботи, обладнання електричного освітлення, ліфта. У вестибюлі мешканців і гостей вражали ліпні прикраси, не менш пишні, ніж на фасадах, та ліплені написи латиною: «Salve!» (вітаю!). На подвір'ї, вздовж ламаної лінії межі ділянки, заощадливо «витиснувши» все можливе з надто вигідного місця, спорудили ще триповерховий флігель, так само ламаної в плані конфігурації. Крім розкішних квартир, здавалися також умебльовані кімнати з гучною назвою (київські міщани страшенно це полюбляють, як бачимо, й досі!) – «Палермо».

Особливою популярністю користувалася відома кондитерська під вивіскою «Marquise» (тобто, маркіза), розміщена в наріжній частині будинку. І хоча, вочевидь, назва дана французькою мовою – значно поширенішою в ті часи, аніж будь-яка інша іноземна, проте в старих адресних довідниках можна прочитати саме «Маркизъ», а не «Маркиза».

Особливою популярністю користувалася відома кондитерська під вивіскою «Marquise» (тобто, маркіза), розміщена в наріжній частині будинку. І хоча, вочевидь, назва дана французькою мовою – значно поширенішою в ті часи, аніж будь-яка інша іноземна, проте в старих адресних довідниках можна прочитати саме «Маркизъ», а не «Маркиза».

Отже, М. Булгаков, згадуючи в романі «Біла гвардія» «конфетницу «Маркизу», ясна річ, мав рацію. Ось тогочасна реклама цього закладу:

«Де можна одержати цукерки у вишуканих вазах, а торти на теракотових тацях без особливої за це приплати? Тільки в кондитерській «Марта» (sic!), Володимирська, 39».

Тут-таки, за останнім старим адресним довідником міста на 1916 рік, містилися: аптека, гастрономічний магазин Г. Бужинського, крамниці дамського вбрання М. Максимова та чоловічого вбрання М. Мілявського.

Явно й цілком слушно пишався своїм утвором архітектор К. Шиман: зображення будинку на розі Прорізної і Володимирської він вмістив на своєму фірмовому бланку як бріфкопф і … рекламу.

1910 р. О. Сироткін помер, і до початку революції власницею будинку залишалася його вдова Ірина Сироткіна. А далі – націоналізація і … занепад будівлі.

До війни наріжне приміщення займав ресторан «Спартак», по війні – у короткий відтинок часу, поки ще жевріли теплі стосунки з американськими альянтами, до початку «холодної війни» – ресторан «Коктейль-хол». Але згодом, коли набрала обертів боротьба з «тлетворним вліянієм Запада» та «преклонєнієм перед Западом», заклад громадського харчування перейменували на «Чайку». Коли ж виникла чудова вигадка бюрократів-апаратників про міста-побратими, ресторан назвали «Лейпциг».

Відповідно, у Лейпцигу з'явився ресторан «Кіеw» – з фірмовими курячими котлетами «де-воляй по-київськи», і делеґації апаратників, передовиків виробництва і діячів культури, пропорційно розбавлені «мистецтвознавцями у цивільному», з радістю їздили у братню країну соцтабору.

А тут кілька поколінь киян пам'ятають затишні камерні зали, круглий отвір у рівні другого ярусу старого ресторану, звично називаного й досі «Лейпцигом».

Надто дорогий будинок з абсолютно нікому непотрібними парами каріатид на фасадах виявився не до можливостей радянських «господарників».

У 1950-ті рр. зникло шатрове завершення на розі, решта декору потроху руйнувалася, псувалися й нищилися оздоби у комунально використовуваних квартирах, сходи, вестибюлі.

Нарешті, у 1985 – 1986 рр. мешканців відселили, і спорожнілий будинок став чекати на капітальний ремонт. Тим часом усі кому не ліньки стали розкрадати все, що можна: мармурові сходинки, паркет, латунні дверні ручки, віконні прибори тощо.

У березні 1992 року – пожежа, завалилися конструкції перекриття і дах згорів. Все це співпало в часі з розвалом «економіки розвинутого соціалізму» та первинним накопиченням капіталу «новими українцями». Лише наприкінці ХХ ст. дійшла черга і до старого будинку. 1997 – 1999 рр. – проведена реконструкція фасадів з пофарбуванням пурпурним та жовтим кольорами, відтворена наріжна вежа. Нові господарі повернули наріжну вежу, мансардний дах, а фасадам надали аж такої розцяцькованої «купецької» розкоші, на яку не спромігся б свого часу й справжній купець Олексій Сироткін. Але будинок таки не має щастя і стоїть незаселеним до сьогодні.

У липні 2004 р., згідно з рішенням 7-і сесії Київради, земельна ділянка з будинком, що перебували у комунальній власності міста, продана дочірньому підприємству «Гранд Плаза» (Київ) корпорації «Геледжен, Інк» (США). Готель «Лейпциг» на 220 номерів мав відкритися наприкінці 2005 р., інвестором виступала корпорація «Индустриальный союз Донбасс». Планувалося провести реконструкцію до рівня п’ятизіркового готелю – не судилося. Наприкінці 2009 р. новим власни ком стала компанія « Istil real estate» обіцяють відкрити- таки чотиризірковий готель навесні 2012 р.