Пушкінська, 1–3/5

Житловий будинок працівників Київської міськради 1950–53, в якому проживали Карабиць І. Ф., Копиця Д. Д., Руденко Л. А. (пам’ятка архітектури, історії). Займає майже весь квартал вул. Прорізної між вулицями Хрещатик і Пушкінською. Споруджено за проектом архітекторів О. Власова та О. Заварова на місці будівлі, зруйнованої 1941. Складає єдиний комплекс з житловим будинком для працівників галузі лісового господарства (вул. Прорізна, 3). Ділянка була спланована зі значним відступом від червоної лінії забудови вул. Прорізної, тому утворився глибокий курдонер, де зараз розташовується міський сквер. Тут планувалася невелика площа, в центрі якої по теперішній проїжджій частині вул. Прорізної мав бути споруджений драматичний театр на 1200 місць. Таким чином, за цим проектом вул. Прорізна не мала виходу на Хрещатик, перекриваючись будівлею театру, проте ця пропозиція не була реалізована. Наявний будинок значно відрізняється від проекту: додано один поверх, спрощено архітектурний декор, внесено деякі нові декоративні елементи, відсутні в проекті. Зокрема, змінено завершення будинку з боку вул. Прорізної: додано фігурні аттики, характерні для стилю бароко.

Шестиповерховий з підвалами, цегляний, п'ятисекційний, складається з двох взаємоперпендикулярних крил. Перекриття пласкі, дах двосхилий, з бляшаним покриттям. Наріжна частина загального об'єму вирішена у вигляді масивної вежі й візуально сприймається вищою на два поверхи завдяки перепаду рельєфу. Перший поверх оформлено ритмом великих аркових прорізів, облицьованих гранітними блоками. У ньому розміщуються торговельні установи та входи на сходові клітки житлових квартир, а також два проїзди на подвір'я (з обох вулиць). Фасади обкладено світлою керамічною плиткою, архітектурні деталі виконано з сірого бетону (карнизи, кронштейни балконів, аттики тощо). Вертикальними лопатками, оздобленими рельєфами, виділено окремі балкони на фігурних кронштейнах. Будівля завершується розвиненим карнизом на модульйонах. У підвальному поверсі передбачено комори для кожної квартири. Кожна квартира має балкон.

Будинок – яскравий зразок забудови Києва поч. 1950-х рр.

У будинку проживали відомі діячі культури.

2002 у квартирі № 12 на п'ятому поверсі – Карабиць Іван Федорович (1945–2002) – композитор, педагог, народний артист УРСР (з 1991). Закінчив Київську консерваторію ім. П. Чайковського (1971, учень Б. Лятошинського), аспірантуру при ній (1975). З 1983 викладав у консерваторії. З 1994 художній керівник ансамблю солістів «Київська камерата». Організатор Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест» (1989). У роки проживання у будинку створив концерт для хору та оркестру на слова Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (1974), ораторію «Заклинання вогню» (1979), мюзикл «Ніч чудес» (1980), оперу-ораторію «Київські фрески», балет «Богатирська симфонія» (обидва – 1982), три концерти для оркестру (1981, 1986, 1989), оркестрову та камерну музику, пісні, музику до кінофільмів тощо.

1953-65 у квартирі № 12 на п'ятому поверсі – Копиця Давид Демидович (1906–65) – літературознавець, письменник, критик, громадський діяч. 1951-53 – головний редактор журналу «Україна», 1955–58 директор Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, 1961 головний редактор журналу «Вітчизна». Голова секції критики й літературознавства правління Спілки письменників України, член її комісії з військово-художньої літератури (1959–64). У роки проживання в цьому будинку написав ряд рецензій і критичних статей з питань літератури і кінематографії, наукові праці з проблем шевченкознавства. Досліджував творчість Я. Галана, О.Корнійчука, Н. Рибака, І. Франка та інших письменників. За його сценаріями поставлено художні фільми «Оповідання про Шевченка» (1960) і «Коні не винні» (1965).

1958–81 у квартирі № 61 на третьому поверсі – Руденко Лариса Архипівна (1918–81) – оперна та концертно-камерна співачка (мецо-сопрано), педагог, народна артистка СРСР (з 1960). Солістка Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка (1939–70), де створила бл. 50 оперних партій. В її репертуарі – Настя, Солоха («Тарас Бульба», «Різдвяна ніч» М. Лисенка), Соломія («Богдан Хмельницький» К. Данькевича), Любаша («Царева наречена» М. Римського-Корсакова), Марфа, Марина Мнішек («Хованщина», «Борис Годунов» М. Мусоргського), Графиня («Пікова дама» П. Чайковського), Кармен («Кармен» Ж. Бізе) та ін. 1951–53, 1966–70 творчу діяльність у театрі поєднувала з педагогічною роботою в Київській консерваторії імені П. Чайковського, одночасно 1966–70 працювала в Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого. З 1960 доцент, з 1978 професор. Автор кількох статей, присвячених вокальному мистецтву. 1964 знялася у фільмі «Наймичка». Член комітету з Ленінських премій в галузі літератури й мистецтва (1961–62, правління Товариства дружби з зарубіжними країнами «Україна» (1970– 75), журі всесоюзних і міжнародних конкурсів вокалістів.

1971 на фасаді будинку з боку вул. Пушкінської встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом Д. Копиці (ск. А. Німенко, арх. А. Ігнащенко); 1985 на фасаді будинку з боку вул. Прорізної – бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом Л. Руденко (ск. Н. Дерегус, арх. Т. Довженко).

Марія Кадомська, Дмитро Малаков. Мартинівська. Золотохрещатицька. Прорізна. Будинок № 5

Цей житловий будинок стоїть на колишній другій лінії забудови старих садиб № 5-9. Його споруджено на початку 1950-х рр. за проектом архітекторів О. Власова, О. Заварова та М. Пінчука для працівників Київради. Фасад оздоблено важким карнизом з балюстрадою, цоколь так само обличковано сірим гранітом, а світла керамікова гладінь стін розчленована ритмом арок та енергійно окреслених декоративних вставок на рівні двох торішніх поверхів і такими улюбленими в ті часи важкими балконами на кронштейнах. Все це частково запозичено з архітектури класицизму та іспанського бароко, але, не без успіху, завжди видавалося за творче переосмислення українського бароко. Декор досить вправно розраховано на сприйняття з великої відстані. Проте не більше.

Оригінально закомпонована у формі горизонтального овала бронзова меморіальна дошка нагадує, що у 1958 – 1981 рр. тут мешкала українська співачка (мецо-сопрано) та педагог Лариса Руденко (1918 – 1981).

Зовсім інакше виглядала забудова кварталу до вересня 1941 р. Щоб уявити її, погляньмо на старі креслення тих фасадів...

У листопаді 1873 р. І. Зейферт (Див. № 3) продав незабудовану половину своєї садиби на Прорізній прусському підданому Людвігу Карловичу Ернсту, батькові українського історика мистецтва Теодора-Ріхарда (Федора) Людвіговича-Едуардовича Ернста (1891 – 1942) – автора «настільного» для усіх києвознавців путівники 1930 року «Київ. Провідник».

1875 року «київський тимчасовий купець» Л. Ернст замовив архітекторові О. Шіле проект триповерхового будинку на дві секції. Над кожною з них мав височити над еркером гострий трикутний щипець у дусі популярної в 70-х рр. псевдоготики – деталь, приємна обом німцям – архітекторові й замовнику. Втім, спорудили лише половину будинку – ту, що ліворуч. Ця ділянка з 1880 року відокремилася під № 5 вже як власність кандидата права Григорія Наумовича Цельтнера.

Натомість Л. Ернст того ж 1880 року споруджує під № 7 чотириповерховий власний прибутковий, з трьома крамницями будинок за проектом того ж О. Шіле. Основний об'єм сполучався критими галереями з кухнями й службами, розміщеними обабіч подвір’я, куди вела арка проїзду, яку в Києві традиційно називали підворітнею.

Вузький проміжок між торцями обох будинків 1884 року за проектом техніка А.-Ф. Краусса заповнила вставка з аркою в'їзду на двір та низеньким помешканням для двірника над брамою. Варто нагадати, що кожна садиба кожного власника мала окреме подвір'я, а за порядком біля будинку та на подвір’ї невсипущо наглядав двірник, який мешкав тут-таки.

Наступним власником садиби № 5 був київський 2-ї Гільдії купець Іван Іванович Лейшке, який вів торгівлю годинниками; потім – Ольга Володимирівна Баришпольська. Будинок № 7 належав Л. Ернсту і 1889 року, а через десять років – Івану Івановичу Руті, а у 1910 – 1918 рр. – Олександрі Петрівні Івановській.

1882 року Л. Ернст продав третю, незабудовану часину садиби, що лежала на poзі з Ново-Єлизаветинською (сучасною Пушкінською) вулицею. Цю ділянку, під тодішнім № 9, придбав потомствений почесний громадянин київський 1-ї гільдії купець Хайм-Мойсей Йонович Зайцев, син відомого цукрозаводчика i благодійника Йони Зайцева. Наступного року за проектом архітектора В. Ніколаєва тут споруджено триповерховий будинок.

Це був досить цікавий розкішний особняк, введений з урахуванням наріжного розташування та пишно декорований елементами східного мавританського стилю так само приємного єврею, як готика німцеві. 1904 року будинок придбав на публічних торгах відомий цукропромисловець i меценат комерції радник Лев Ізраїлевич Бродський. Тут розмістилося громадське зібрання «Конкордія», очолене господарем. У тих стінах y злагоді «Конкордії» спілкувався цвіт підприємництва міста Києва.

Від 1911 р. власниками будинку стало подружжя Кернтопф – Людвік-Генрік Іванович (на зросійщений лад – син Йогана) та Марія Августівнa з дому Hівет. Їм належали фабрика роялей i піаніно y Варшаві та депо по продажу цих інструментів у Києві, садиби на Жилянській, 74-а та Прорізній, 27/41. Л. Кернтопф помер 4 лютого 1914 р.‚ заповівши все майно дружині. Через два роки, 8 січня 1916-го, в Олександрівському костьолі сорокачотирирічна вдова взяла шлюб «без передшлюбних оголошень на основі дозволу єпархіального начальства» з ровесником, потомственим дворянином, присяжним повіреним Феліксом-Мечиславом Балтазаровичем Кржижанівським. Відтак «міщанка міста Варшави» стала дворянкою.

За купчою від 10 квітня 1917 року (тобто за доби Центральної ради!) будинок на розі Прорізної і Пушкінської за 650 тисяч рублів придбали брати Безак: полковник у відставці Федір Миколайович (що перебував на посаді шталмейстера Двору Його Імператорської Величності), Олександр Миколайович та дійсний статський радник Микола Миколайович. Борг міському кредитовому товариству на той час складав 273 тисяч рублів. Як не згадати відомого діалогу з роману І. Ільфа та Є. Петрова «Золоте теля» : «Хто ж міг знати, що буде революція? – Треба було знати!»

Зі встановленням радянської влади у націоналізованому особняку містився Будинок учених, збиралися видатні особистості вже нової доби. А восени 1941 року на цьому місці лишилася купа цегли та кругла трансформаторна будка на розі.

Сквер, розбитий у 50-ті рр. на спорожнілій ділянці перед новими будинками, попри всі намагання та реконструкції, так і не став затишним, а його доріжки з різким нахилом змушують прискорювати крок, нагадуючи відому сентенцію: «Легко, як дурню з гори бігти».

2001 року у сквері встановлено пам’ятник Махтумкулі (1733 – 1783), туркменському філософу й поету, засновнику туркменської мови і літератури (скульптор С. Артикмамедов, архітектор В. Скульський).

Пам'ятник з’явився з політичних міркувань – у сподіванні на поставку в Україну дешевого туркменського газу, але ці очікування вкотре зухвало зірвала Росія. Отож кияни й назвали пам'ятник «газовим».