Прорізна, 8

Оригінальна споруда була зведена ще у 1907-1909 роках. То був дім Голієвської. Операційні приміщення та комори будинку спроектував архітектор Василь Осьмак. За тодішньою нумерацією, це був будинок №3. Ще 1874 року, від Прорізної вулиці тут було прокладено Музичний провулок.

Спочатку будівлю було виконано у стилі італійського неоренесансу. А розташовувався тут міський ломбард. Вже у XX столітті, в 1941 році, під час вибухів на Хрещатику, будинок згорів, разом із розташованим поруч музичним училищем Йосипа Каракіса.

Відновлювати будівлю вирішили на початку 1950-х. 1949 року було створено управління будівництва метрополітену, більш відоме як «Київметробуд». А будівлю ломбарду, що вигоріла зсередини, вирішили відновити і передати «Метробуду».

Проект реконструкції розробив Ігор Масленков. Фасад зробили повністю новим, після чого будинок сильно змінився, отримавши і новий архітектурний стиль — сталінський неокласицизм. Що примітно, прямо у центрі пробили наскрізний проїзд новою вулицею. Нині це вул. Бориса Грінченка, яка проходить прямо крізь будівлю. Обладнали гарні арки.

Відновлювальні роботи йшли з 1952 по 1953 рік. У 1960-х тут проводив репетиції та виступи самодіяльності Молодіжний естрадний ансамбль під керівництвом Чеплевського. А 1962-го навіть приїжджав Бенні Гудмен, американський джазовий кларнетист, що походить з Білої Церкви. Йому показали гру молодіжного колективу.

У період з 1979 по 1988 роки приміщення клубу при «Метробуді» орендувалося Молодіжним театром, який пізніше переїхав на Проїзну, 17. Так що будівля, незважаючи на зовсім інший основний профіль, тісно пов'язана з культурою.

Це п'ятиповерховий будинок із цоколем, прикрашеним рваним каменем. Другий та третій поверхи оформлені у вигляді кладки, а четвертий та п'ятий поштукатурені та прикрашені пілястрами.

Зовні біла будівля. З боку Прорізної є символіка «Київметробуду» та згадка про дату відновлення у вигляді напису «1952».

Акцент зроблено на арках, які прикрашені колонами, ліпниною та статуями, що стоять на колонах. Статуї у вигляді чоловічої та жіночої фігури працівників «Метробуду» у відповідній формі та з інструментами.

Фасад з арками та пам'ятниками є з обох боків будівлі. Усередині арки прикрашені вафельним оформленням. Будівля також має внутрішній двір, фасад якого не має такого ремонту, як зовні. Тут можна помітити стару цеглу та відповідні вікна.

Будівля Київського відділення Санкт-Петербурзького столичного ломбарду (1907 р., вул. Прорізна, 8),

тепер тут знаходиться будівля столичного Метробуду, оскільки у вересні 1941 ломбард благополучно згорів. В. Осьмак у переліку виконаних ним робіт вказує на те, що за його проектом були зведені: робочі приміщення та комори, крім самої будівлі ломбарду.

На фасаді, що опинився тепер у дворі, якщо входити через сталеві ворота крізь арку, збереглися фрагменти первинного декору в стилі модерн: карниз великого виносу

Ліпна символіка – переплетені кадуцей (жезл античного покровителя торгівлі та комерції Меркурія) та котва (якір – символ надії) – відповідали призначенню споруди, адже ломбард – це установа, де вигода та надія цілком сумісні.

Декор фасаду колишнього столичного ломбарду – єдиний приклад застосування Василем Олександровичем стилю модерн. Далі він залишався відданим служителем та прихильником класицизму.

Марія Кадомська, Дмитро Малаков. Мартинівська. Золотохрещатицька. Прорізна. Будинок № 8

Сучасний будинок під цим номером також вирізняться характерними для радянської архітектури 50-х рр. монументальною величчю, підкресленою важким карнизом великого виносу, помпезними арками та круглою скульптурою, яка зображає метробудівців. Для них і було перебудовано 1952 р. великий колишній прибутковий будинок, що стояв у тилу тодішніх садиб під № 8, 10, 12, 14, який хоч і згорів у 1941 р., але не підпадав під знесення при повоєнній реконструкції вулиці. Навіть більше – крізь нього пройшла отими арками нова вулиця, названа спочатку Новопушкінською, а 1988 р. – Бориса Грінченка. Вона продовжила Пушкінську і дала вихід із Прорізної на сучасний майдан Незалежності. Впадає в око й те, що фасади цього будинку потиньковано й пофарбовано в сірий, а не в традиційно київський жовтий колір, і вузенькі вікна на вбогі вісім шибок мають пропорції, властиві спорудам кінця ХІХ ст., а не середини ХХ ст. Все стає зрозумілим, варто лише зазирнути за арки цієї кам’яниці. Там ховається похмурий трапецієвидний у плані двір-колодязь з такими самими вікнами з усіх чотирьох боків. Друге таке подвір'я, але більше, збереглося поруч. А головний фасад цього дивного будинку сховався за воротами з боку Прорізної. Він стоїть під прямим кутом до цієї вулиці не випадково, бо раніше дивився на Музичний провулок. Останній зник при повоєнній реконструкції.

ІСТОРІЯ МУЗИЧНОГО ПРОВУЛКА

У серпні 1872 р. Київському відділенню Імператорського російського музичного товариства було «височайше» подаровано Ділянку землі мірою 2719 кв.сажнів (1,24 га) для спорудження музичного училища, заснованого 1868 р. Надана ділянка, додана частиною колишньої садиби генерала Євгенія Крилова, лежала в глибині просторого кварталу і до того, зайнята садом, перебувала у віданні Київської губернської поштової контори. Аби мати вихід назовні, нову садибу училища з'єднали провулком з вулицею Прорізною. Ясна річ, провулок одержав назву Музичного.

Будинок училища споруджено у 1873 – 1874 рр. за проектом архітектора О. Шіле. Симетричний фасад на два з половиною поверхи з мансардою одержав декор у стилі неоренесанс. У центрі над невеличким ризалітом підносилася декоративна вежечка з годинником, увінчана ажурною металевою емблемою всіх музик – лірою. 1910 р. будинок розширили за проектом архітектора В. Ніколаєва, додавши до семи віконних осей по фасаду ще по три обабіч, але у тому ж стилі.

Якщо в рік заснування тут навчалося лише 11 учнів, то згодом училище вже мало класи фортепіано, скрипки, віолончелі, кларнету, сольного співу та теорії; діяли загальноосвітні класи та народний недільний клас хорових співів. Від 1875 р. училище здобуло статус повного профілю із симфонічним оркестром, ще через десять років – з оперним класом.

Активну участь у становленні та діяльності училища брали відомі композитори та музиканти: П. Чайковський, А. Рубінштейн, М. Рубінштейн, М. Римський-Корсаков, O. Глазунов, С. Рахманінов, С. Танєєв. Серед перших викладачів були Р. Пфеніг (перший директор, 1868 – 1875 рр.), Б. Каульфус i Микола Лисенко (фортепіано), І. Водольський (скрипка), М. Поляничевський (віолончель), О. Химиченко (флейта), A(?). Легеза (контрабас), А (?). Лещенко (гобой), М. Милорадович (співи). Надалі тут викладали: гру на фортепіано B. Пухальський, К. Михайлов; гру на скрипці – О. Шевчик, М. Ерденко; на віолончелі – B. фон Муллерт; співи – О. Кошиць, К. Еверарді, М. Алексєєва-Юневич. Серед видатних вихованців училища були відомі виконавці: скрипалі – І. Котек, І. Паліцин; піаністи Л. Ніколаєв, С. Тарновський, В. Горовіц; співаки Г. Бакланов, М. Бочаров, В. Лоський, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Медведев; музикознавці – Б. Яворський, Й. Миклашевський; композитори – Р. Глієр, Ф. Козицький, Л. Ревуцький, І. Сац.

У 1910 р. на клумбі перед будинком постав пам'ятник композиторові М. Глинці. Бронзовий бюст, виготовлений в С.-Петербурзі, встановлено на постаменті з лабрадориту (арх. В. Ніколаєв). Звичайно, великого композитора увічнили В Києві російські монархісти, як, перш за все, автора офіційної опери «Життя за царя» («Іван Сусанін»), а не як музиканта, який приїздив 1838 року в Україну та Київ для відбору співаків до петербурзької придворної капели. До речі, з цією ж метою 1869 року київське училище відвідував і Антон Рубінштейн, щоправда, вже для столичної консерваторії. Імперська практика, як відомо, тривала і за радянської доби: до столиці збиралося все найкраще, адже співуча Україна завжди славилася голосами.

1913 року музичне училище набуло статусу Київської консерваторії. Засновниками її по праву вважаються О. Виноградський, В. Пухальський (перший директор), М. Стороженко, Ю. Давидов, О. Химиченко, К. Михайлов. За радянської доби цей заклад стає об'єктом реорганізацій, радше схожих на знущання: 1925 року – музичне-театральний технікум, а лише 1934 року – знов консерваторія, з музичною школою та музичним училищем при ній.

Для музичної школи 1935 р. ліворуч старого будинку за проектом архітектора Й. Каракіса споруджено новий чотириповерховий будинок – функціональної архітектури із використанням елементів класицизму у вигляді видовжених трикутник фронтончиків. До старого будинку училища та нового, школи, прилучався концертний зал. 1938 року відкрито оперну студію, а 1940 року консерваторії надано ім’я П. Чайковського.

Так напередодні війни сформувався затишний куточок: невеличка площа з будинком консерваторії по центру, школа – ліворуч, старий будинок телефонної станції – праворуч, а до Музичного провулка прилучалася тильна частина великого будинку по Прорізній, 4-6. Це каре розкривав у кутку Музичний провулок, який перекривала ажурна металева арка, встановлена 1913 року за проектом архітектора Е. Брадтмана (як писала тогочасна преса – «у новому стилі»).

На Музичний провулок виходив головний фасад Київського відділення Столичного ломбарду, спорудженого 1907 р. за проектом цивільного інженера В. Осьмака.

Згадаймо, що ж стояло на місці скверу вздовж парного боку Прорізної – від колишнього Музичного провулка до теперішньої вулиці Б. Грінченка.

Триповерховий будинок № 8, щедро оздоблений рустуванням, було споруджено 1880 року за проектом архітектора В. Ніколаєва на замовлення дружини губернського секретаря Ольги Вікторівни Бетулинської. Через чотири роки вона продала садибу таємному раднику Василю Васильовичу Фрейґанґу.

Від 1901 року ця нерухомість вже належала Наталі Петрівні Голієвській.

За довідником 1897 року частину приміщень за цією адресою займала редакція щоденної газети «Жизнь и искусство» (видавець-редактор М. Є. Країнський).

У 1920-ті рр. у будинку № 8 містилася друкарня Українського кооперативного видавничого союзу «Книгоспілка», київську філію якої очолював К. Кочеровський. Тут виходили друком книги з української та світової класики, природознавства, науково-популярні видання, шкільні підручники тощо. Серед художників, які оформлювали продукцію «Книгоспілки», був і В. Г. Кричевський. Його обкладинки стали класикою української книжкової графіки. Але 1931 р. – з початком розгорнутого нищення паростків української культури «Книгоспілку» ліквідовано.

Вище по Прорізній стояв будинок № 10, триповерховий, на напівповерсі, декорований у дусі неоренесанс, із бічним проїздом на двір. Цей прибутковий будинок зведено 1880 р. за проектом архітектора А. Геккера на замовлення лікаря Івана Олександровича Карвасовського. Надалі власники спорудженого вже будинку змінювалися.

Стара садиба № 12-14 (частина території № 14 увійшла у сучасну ділянку № 10) належала у 1860-1870-Х рр. дружині статського радника Надії Федотовій-Чеховській, згодом розділена на два домовласництва. Садиба № 12 (за старою нумерацією) належала до 1881 року дворянці Софії Олександрівні Красовській (Страховій). У 1882 р. під № 12 споруджено триповерховий, на напівповерсі й теж у цегляному декорі в дусі неоренесанс, прибутковий будинок потомственого почесного громадянина Герца Григоровича Балаковського. Проект склав інженер-капітан Іван Антонов. Тут, на початку ХХ ст. мешкав французький консульський агент у Києві цивільний інженер-підприємець Данило Герцович Балаховський – син забудовника. Це він викупив 1912 р. у архітектора В. Городецького знаменитий київський «будинок з химерами» по Банківській, 10.

Уся забудова Музичного провулка також згоріла восени 1941 року, але по війні відновлена, хоча й з певними змінами. Перебудовано колишню консерваторію та музичну школу, концертний зал розкрито фасадом на вулицю Б. Грінченка і перетворено на Будинок архітектора. Операційний зал ломбарду став залою клубу Метробуду, вхід до якого обладнали вже з боку Прорізної, а колись імпозантний головний фасад став тильною частиною клубу і сховався на подвір'ї. Там, з-поміж металевих драбин, гордовито проглядають гарні пропорції членування, стильний карниз та такі ж стильні оздоби в дусі пізнього модерну. Привертає увагу ліплена символіка, що мала відповідати первісному призначенню будинку: химерно переплетені кадуцей – жезл покровителя торгівлі та комерції Меркурія та кітва (якір) – знак одвічної надії.

Адже ломбард і є тією установою, де поєдналися надія одних та зиск інших. Варто відзначити, що при пожежі 1941 року дах ломбарду згорів, а залізобетонні перекриття витримали вогонь.

А пам’ятник М. Глинки 1955 р. перенесли в теперішній Міський (колишній Царський, Першотравневий) сад і поставили неподалік концертної естради з лавами просто неба, де за давньою міською традицією влітку лунає «жива» класична музика.

Загляньмо за арки будинку № 8 на вулицю Б. Грінченка – колишні тили забудови Прорізної. Праворуч збігає проїзд, що веде крізь колишню споруду музичної школи на подвір’я телецентру. На вулицю дивиться під № 7 псевдокласицистичний фасад Будинку архітектора (архітектор П. Петрушенко, 1959 р.). А ліворуч, за гранітним підпірним муром здіймається поросла чагарником і деревами круча – рештки давніх земляних укріплень Старокиївської фортеці.

Над муром із землі стирчить грубезна бетонна опора – одна з трьох, на які спиралася сталева конструкція першої київської телевежі, спорудженої у 1951 році. Вона мала висоту 190 метрів і проіснувала до 1973 року, коли над Лук'янівськими кладовищами піднеслася вдвічі вища 380-метрова нова телевежа.