Василь Галайба: СПРАВДІ НАРОДНА НАЗВА

На карті нашого міста ця вулиця з’явилася наприкінці 1840-х років. Саме тоді настала потреба з'єднати з Хрещатиком ту частину місцевості довкола Золотих воріт, яка після великого перепланування інтенсивно забудовувалася. При виконанні земляних робіт було виявлено велику кількість курганних поховань язичеської доби. Скелети, орієнтовані головами на північ, лежали на глибині 2,5 аршина (1,77 метра).

Вулицю буквально прорізали через могутній фортечний вал, що, свого часу оточував так зване Місто Ярослава (Мудрого). Звідси і її народна назва – «Прорізна». Вона виявилася надзвичайно вдалою, а тому і живучою і постійно вживалася частіше за офіційні.

А першою такою назвою була «Мартинівська» і походила вона, вочевидь, від імені чи прізвища одного із забудовників цієї вулиці. Принаймні достеменні відомості про цю особу залишаються поки що не з'ясованими, а назва вулиці її імені зустрічається лише в кількох офіційних документах тієї пори.

Проти наступної надзвичайно малозвучної назви «Золото-Хрещатицька» не заперечували б навіть сучасні кияни з найвибагливішими смаками. Вона виникла у 1850-Х роках і фіксувала напрямок пролягання вулиці від Золотих воріт до Хрещатика. Проте термін існування цієї назви, як і попередньої, виявився надто коротким. Причиною тому – смерть київського генерал-губернатора князя І. І. Васильчикова, яка сталася 1862 року. Його ім'я підлягало, звісна річ, увічненню, що і спричинило наступного року зміну назви вулиці на «Васильчиківську».

Про князя І. І. Васильчикова, генерал-ад'ютанта, дещо відомо. Він із повагою ставився до Т. Г. Шевченка, проте під тиском обставин запропонував йому 1859 року залишити Київ. Князь не схвалював дії київського цивільного губернатора П. І. Гессе, спрямовані на тотальне слідкування за поведінкою декабриста С. П. Трубецького. Проте добряче псував життя громадському діячеві Тадею Рильському (батько М. Т. Рильського), ледве не видворивши його за межі України.

А вулицю кияни продовжували називати «Прорізною». Про цю впертість місцева преса із неприхованим роздратуванням повідомляла у 1896 році, нагадуючи, що офіційною є назва «Васильчиківська», зафіксована на плані Києва, що його затвердило Міністерство внутрішніх справ у 1874 році. Більш рішучими у цьому питанні кияни стали після повалення царату в лютому 1917 року. Так, невідомий автор у листі до виконкому Ради громадських організацій писав у березні 1917 р.: «Непристойно зберігати пам'ять Безака, Фундуклея, Васильчикова... Необхідно покласти край найменуванню Прорізної – Васильчиківською, Лютеранської – Анненківською».

Однодумцями невідомого автора виявилися більшовики. У березні 1919 р. вони перейменували Васильчиківську на честь одного із своїх вождів Я. М. Свердлова. У серпні того ж 1919 р. денікінці, які прийшли на зміну більшовикам, мали намір увічнити в її назві ім'я Радищева. Але повернулися більшовики, і Я. М. Свердлов, здавалося, надовго «прописався» на цій вулиці.

А кияни знай своє – «Прорізна» та «Прорізна», що й змусило київський Міськвиконком видати 1927 р. «сердитий» наказ, за яким «заборонялося вживати старі найменування, а винні в цьому посадові особи мали притягатися до адміністративної відповідальності. Щоб трудящі краще засвоїли нові назви, на перейменованих вулицях вивісили таблички: вгорі великими літерами значилася нова назва, нижче, дрібними – стара».

Невідомо, скільки часу продовжувалося б протистояння між киянами і владою, якби не горбачовська перебудова, якою вчасно скористалися і 1990 року повернули вулиці, треба сподіватися назавжди, її первісну назву «Прорізна».

Хоча вона могла б придбати й ім'я Євгена Плужника, якби було втілено в життя пропозицію київської Міської управи, висловлену нею восени 1941 року, коли Київ тимчасово перебував під німецькою окупацією.

ПОВІЛЬНА ЗАБУДОВА

Забудова вулиці здійснювалася аж занадто вже повільними темпами. Тривалий час її використовували школярі для зимового катання. Такий стан речей якось не узгоджувався із вигідним розташуванням вулиці в самому центрі міста. Міська скарбниця мала б отримувати від неї значні прибутки і якнайшвидше.

Проте цього не сталося по тій, вочевидь, причині, що із самого початку вулицю було віднесено до першого розряду. Останній передбачав спорудження на ній лише міцних мурованих будинків за «зразковими», або типовими проектами. Вартість пропонованих ділянок землі під них виявилася недоступною для переважної більшості мешканців Києва.

Отож і не дивно, що навіть у 1870-ті роки вулиця могла похвалитися лише двома будинками, які належали заможним киянам, а саме професорам місцевого університету. Першим із них, що містився на розі Михайлівського провулку (нині вулиця Паторжинського), володів В. Т. Покровський, а другим, ближчим до Хрещатика, – Я. О. Федотов-Чеховський.

Заселення вулиці продовжувалося у напрямку до Золотих воріт.

1874 року міська преса поширила оголошення про продаж уже спланованої на той час ділянки землі, що містилася вище садиби В. Т. Покровського.

Не залишалася поза увагою властей також і південна частина вулиці. На її перетині з Ново-Єлизаветинською (нині Пушкінська) вулицею 1881 року тривало знесення рештки земляного валу, аби отримати на їх місці нові садибні ділянки.

Поступово вулиця набувала закінченого вигляду. Її шикарні будівлі перебували у власності, звісна річ, багатіїв. Недарма у фільмі «Щорс» батько Боженко просив у комдива дозволу «почистити від буржуазії» саме Прорізну вулицю. І справді, на старих знімках вулиці, що збереглися, присутні в каретах, на тротуарах і бруківці безліч типових буржуїв у циліндрах, із ціпками та іншими атрибутами заможності.

Проте на них майже не видно зелені. Вулиця виявилася настільки вузькою, що не давала змоги втілити в життя навіть спеціальну ухвалу Київської Міської думи, прийняту в серпні 1909 року, за якою на узбіччях усіх вулиць мали з'явитися дерева, висаджені за рахунок міського бюджету.

Не маючи у себе жодної оази свіжого повітря, мешканці Прорізної мусили задовольнятися відвідуванням сусідніх Золотоворітського та інших скверів. Два сквери, що існують на вулиці сьогодні, з’явилися на місці будинків, зруйнованих під час тимчасової окупації Києва німецько-фашистськими загарбниками.

Один із таких старих знімків зафіксував ситуацію на розі вулиць Прорізної та Хрещатика. Перед фотокамерою явно показує городовий при всіх своїх регаліях, а неподалік від нього невизначеного віку особа в капелюсі-канотьє і з тростинкою в руці. Присутність останньої і стала виправдовувальним аргументом для митців Володимира Шура і Віталія Сівка, чому своє творіння – статую одного із найколоритніших персонажів «Золотого теляти» І. Ільфа та Є. Петрова, всім відомого «Великого сліпця», «щипача» Михайла Самюелевича Паніковського вони розмістили саме на Прорізній вулиці.

Відкриття цього пам’ятника, неоднозначно сприйнятого киянами, відбулося під час святкування дня Києва 31 травня 1998 р. А вже наступного дня «Інтерфакс-Україна» прокоментував цю подію в такий спосіб: «Убога і принижена Україна знайшла свій символ – професійного жебрака, якого ображають і зневажають».

Але існував на Прорізній вулиці (точніше, в Музичному провулку, який від неї відходив) і такий пам’ятник, проти якого ніхто ніколи не заперечував. Йдеться про бюст російського композитора М. І. Глинки, встановлений 1910 року перед будівлею Київського музичного училища.

Цей навчальний заклад було засновано далекого 1868 року при Київському відділенні Російського музичного товариства.

Тривалий час він працював у найманих приміщеннях і лише 1874 року перебрався до власного будинку, спорудженому за проектом місцевого архітектора О. Я. Шіле в так званому «поштовому саду». Останній являв собою віддалену від Хрещатика частину садиби Київської поштової контори, потрапити до якої будь-яким транспортним засобом було неможливо. Довелося робити в'їзд до неї з боку Васильчиківської (Прорізної) вулиці.

З Цією метою музичне товариство придбало тут на вигідних для себе умовах садибу генерала Крилова, через яку і влаштувало в'їзд до свого училища.

Так з'явився короткий за протяжністю Музичний провулок, який спочатку перебував у власності цього училища, а 1904 року набув статус вулиці загального користування. Через пожежу, що сталася в Києві під час його окупації німецько-фашистським загарбниками, будівля училища і сам провулок не збереглися, а пам'ятник М. І. Глинці встановили 1955 р. в Першотравневому (нині Міський) парку, окрасою якого він залишається і сьогодні.

Окрім училища, яке 1913 року стало консерваторією, музикою наповнювалися ще й класи школи М. А. Тутківського, що працювала упродовж 1912 – 1918 років у будинку № 18 (не зберігся). Історія цієї музичної школи пов’язана з іменами багатьох видатних діячів вітчизняної культури. Як і музично-драматичної школи вільного художника М. К. Лесневич-Носової, що в різний час працювала в будинках № 11 та № 15.

ВУЛИЦЯ ЗНАНЬ.
ПЛАВАННЯ ІМПЕРАТОРА ПО ДНІПРУ

Різноманіття приватних навчальних закладів, що в певний час існували на цій короткій за своєю протяжністю вулиці, просто вражає. Це курси – загальноосвітні, каліграфічні, стенографічні, бухгалтерські, конторських знань та іноземних мов; школи – танців та крою й пошиття; пансіони (чи не в одному з них набиралася розуму знаменита героїня комедії М. П. Старицького «За двома зайцями» Проня Прокопівна); училища – підготовче, комерційне, реальне і річкове; прогімназія П.М. Натансона; жіночі гімназії Бейтель і Львової і, нарешті, інститут стенографії. Останньою з'явилася на вулиці Перша залізнична гімназія. Її освячення в будинку № 16 відбулося першого жовтня 1917 року. Щорічна плата за навчання в ній становила для дітей залізничників – 40 рублів, для інших – 60 рублів. А проблемами дошкільного виховання переймався фребелівський дитячий садок.

Київське річкове училище заслуговує на окрему розмову. Місцеві підприємці-судновласники давно мріяли про школу, яка готувала б лоцманів і капітанів знавців особливостей водних шляхів по Дніпру та його затоках. Перша невдала спроба її заснування належить до 1879 року.

Крига скресла лише в 1911 році, коли до Києва завітав самодержець Микола П та у час, вільний від справ, здійснив благополучне плавання по Дніпру і Десні. Цією подією негайно скористалися відповідні працівники місцевого відділення імператорського товариства судноплавання та Київського Х округу шляхів сполучення. Завдяки їх зусиллям перше в Придніпров'ї річкове училище було відкрито в листопаді 1912 року.

Спочатку училище складалося із одного підготовчого і одного спеціального класів. Перший випуск його вихованців у кількості 8 осіб відбувся в березні 1914 року. А вже з 1916-го цей навчальний заклад став чотирикласним. Його учні, окрім загальноосвітніх, вивчали ще цілу низку спеціальних предметів.

Містилося річкове училище спочатку в тісному найманому приміщенні в будинку М 15 на Прорізній, затим – на Бібіковському (нині Тараса Шевченко) бульварі, 5, а з 1914 року – у власному приміщенні на вулиці Бульварно-Кудрявській (нині Воровського), 33.

Попит на розумних і освічених людей у межах лише однієї Прорізної мав бути величезним. Адже на ній знаходилася маса різних установ – великих і Дрібних. Ось деякі з них: товариства – військових пенсіонерів КВО, Перше Російське страхове, «Природознавець», вегетаріанське споживання, взаємодопомоги службовців у страхових установах, взаємодопомоги шевців, електромеханічного і телефонного заводу в Петербурзі, інженерів-електриків, бухгалтерів і конторщиків, пенсійної каси службовців сільськогосподарської промисловості; контори – Всеросійської промислово-кустарної виставки у Києві 1913 року, кількох цукрових заводів, Дитятківської паперової фабрики, технічні (одна з них американська), торговельно-промислові, по найму митці; бюро праці, квартир «Удобство», Стефана Дубинського «Pocket Kodak»; агентства – Варшавське страхове від вогню, Головне Друге Російське страхове від вогню, банкірського дому «В. М. Філіпченко і К» в Москві; артілі –біржова "Слава", 1-ша перукарів, посильних "Удобство" і "1-ша Економічна» перукарів, а ще з’їзд мирових суддів, банкірський дім Л. В. Ландау, 3-й виконавчий комітет польських організацій, військове гарнізонне зібрання, Київське відділення Петербурзького столичного ломбарду, архітектурний кабінет (проекти та кошториси).

ТУТ СУШИЛИ СУХАРІ Й ВИШИВАЛИ СУКНІ

Згадали службовців, тепер черга – за робітниками, яким на вулиці було до чого прикласти свої мозолясті руки. Ще до її виникнення у цій місцевості існувала скляна «гута», або ж завод. Коли і куди він подівся, з'ясувати поки що не вдалося. Проте Прорізна без промисловості не залишилася.

На ній успішно функціонували фабрики – виробів із волосся, краваток і білизни, фізичних інструментів, ременів для сушіння сухарів, вишиваних суконь, гофре і плісе (краща в Києві), фортепіанна А. В. Стробля; книговидавництво Б. К. Фукса; друкарні – Шлітера і «Польза»; гараж Всеросійського земського союзу «Росія».

І сила-силенна різних майстерень: з виготовлення краваток (Віденська), парасольок, вогнетривких шаф і кас, білизни, дамських нарядів, манекенів (єдина в Києві), скляна (на ній від диму загинув робітник), меблева, натирачів, столярна, ювелірна, точильна, слюсарні, малярні, електротехнічні, ремонту (друкарських машин), фізико-механічна (феєрверки), ортопедична, електропарова «Пневматик» (єдина у всьому Південно-Західному краї з вулканізації шин і камер), велосипедна, два фотосалони.

Заводів начебто не було. Але це не зовсім так. Уже за радянської влади, а саме 1931 року на Прорізній, у двоповерховому будинку (не зберігся) запрацював перший у країні завод під промовистою назвою «Винахідник». Мета його заснування полягала в якнайшвидшому впровадженні у життя винаходів робітників та інженерів. Пізніше він став базою при створенні в Києві нового машинобудівного заводу «Комуніст» (нині «Радар»).

Отож щось лагодилося, а щось таки і вироблялося. Частина виробленої продукції потрапляла, вочевидь, на прилавки магазинів і крамниць, якими так рясніла годі Прорізна. Найбільше, чи не в кожному будинку галантерейних. А назви ж які: «Бо-Монд», «Бон-Марше», «Бон-Гу», «Діло», «Економія», «Оборот» та інші, не менш екстравагантні.

Ще можна було придбати садовий інвентар, модні краватки, годинники, капелюхи чоловічі «Альберто» та жіночі «Ванда», скло, лижі, аероплани, українське населення, різні ласощі, в тому числі. медові пряники в магазині «Ось Тарас у Києві», і, звичайно, всі необхідні до столу продукти.

А тих, хто не мав можливостей ласувати домашнім обідами, запрошували до себе їдальні Ганської, вегетаріанська «Природа», «Гастроном», «Комерційна»; кав’ярня селянина Вас. Колесникова та «Віденська», кондитерські Жоржа і варшавська Ванди Вольської, кафе «Марків» та ресторани «Стоматі», «Дітріх», «Ренесанс» і «Під зіркою», в якому з бочок наливали варшавське пиво.

У назвах багатьох закладів торговельного і побутового призначення була присутня чи не вся Європа. Це магазини – ті ж галантерейні «Париж», «Ліон» і «Версаль», квітковий «Неаполь», годинниковий «Швейцарія», молочний «Варшавський», готового одягу «Відень», пральня «Женева» і фотомагазин «Український». Тож із повною часткою вірогідності можна стверджувати, що працівники консульств бельгійського, французького і німецького та канцелярії Сербської військової місії, що дислокувалася на Прорізній, почувалися на ній, як у себе вдома.

ТЕАТРИ, КЛУБИ, ПРИТОНИ, ПРЕСА

Робота-роботою, але й тоді мешканці Прорізної жили не хлібом єдиним. Ті з них, що мали зайві гроші й певну освіту, вільний час присвячували своєму духовному збагаченню. Проте театральними закладами вулиця похвалитися не могла. Хіба що «Пель-Мель» (та й то під запитанням), який ставив переважно скетчі.

Ситуація у цій сфері змінилася на краще лише в листопаді 1918 року. Саме тоді «Молодий театр у Києві» під орудою Леся Курбаса отримав власне приміщення в будинку № 19 (нині № 17).

Цікаво, що незадовго перед цим було відмовлено клопотанню Українського військового товариства «Батьківщина» в заснуванні в ньому театру.

Після звільнення Києва від денікінців у будинку № 19 певний час працював Перший театр Української Радянської Республіки, до складу трупи якого вже входили тоді актори колишнього «Молодого театру». Від 1923 р. тут працював Будинок Червоної армії з антирелігійним музеєм при ньому, а від 1926 року – Будинок Червоної армії і флоту. Пізніше його змінив єврейський театр, а перед самою війною – польський театр «Огниво». Після війни приміщення будинку тривалий час займав кінотеатр «Комсомолець України», а сьогодні тут знову театральна установа. До революції кінотеатрів на вулиці, схоже, не було, натомість існували усілякі клуби, як-то дворянського зібрання, службовців міської управи, працівників контор і торговельно-промислових закладів, український національний та єврейський «Комфон». А ще товариство – київське скакове, есперантистів «Зелена хвиля», фотографів-любителів «Дагер», повітроплавання, пролетарського туризму та екскурсій (19ЗО-ті роки). Молодь із серйозним ставленням до життя розважалася в залі гімнастики і танців, а окремі її представники віддавали перевагу таємним притонам, за якими чатували чини поліції.

Не залишалися обділеними і любителі книжного чтива. Для таких свої послуги пропонували бібліотеки П. Должикова під назвою: «Кабінет для читання новин російської словесності» або «Аптека для душі» (існувала на Прорізній із 1865 року), М. Шевченко і А. Ільницького (плата за користування книгами у ній складала від 10-ти до 3 рублів на рік і від 1 рубля до 30 копійок на місяць), Плетньової (колишня Я. Петровського), Д. Ю. Доброї (для Дітей та юнацтва), нової літератури. А продавали книжки магазини «Дошкільне виховання» та антикварний Йогансона.

А як же із пресою? Виявляється, і про неї можна дещо сказати.

На вулиці містилися редакції газет «Жизнь и искусство» (у ній друкувався О. І. Купрін) та журналів «Южная копейка» (1905 рік, пізніше під такою назвою виходила газета), «Южная неделя», «Літературно-науковий вісник», «Театральная жизнь» (з 1918 року).

Мала вона також і власне творче обличчя. На ній містилася скульптурна майстерня Непомнящого, живописна майстерня І. Г. Катана, мешкали художники М. І. Модельштам, Є. Л. Бергоньє, Єпельбаум, викладачі місцевого музичного училища Є. А. Риб та Ф. В. фон Муллерт, у яких 1891 року зупинявся П. І. Чайковський, письменник Остап Вишня.

На вулиці гостювали у свій приїзд до Києва автор проекту місцевого політехнічного інституту архітектор І. С. Кітнер і прославлений російський авіатор С. І. Уточкін. За радянських часів на ній мали помешкання композитор Я. С. Степовий, вчені В. Є. Лашкарьов, А. В. Топачевський та І. А. Гуржій, письменники Є. Плужник, Ю. О. Івакін, І. Н. Золотаревський, О. Є. Корнійчук, Д. В. Суптеля, Є. С. Шабліовський, навчалася в середній школі № 47 героїня Великої вітчизняної війни Гуля Корольова.

ЛІКУВАЛОСЯ ВСЕ ЩО ЗАВГОДНО.
А ЩЕ ТУТ МОЖНА БУЛО ДОБРЯЧЕ ПОПОЇСТИ,
ВИСПАТИСЬ І ВТРАТИТИ ГРОШІ

Загальновідомо, щоб добре працювалося, творилося та навіть відпочивалося, потрібно мати принаймні задовільне здоров'я. А якщо воно підводить, то без медичної допомоги не обійтися. Лікарі Прорізної – терапевти, гінекологи, венерологи, стоматологи, отоларингологи, педіатри – приймали пацієнтів у себе на квартирах, хоча могли б скласти штат невеликої поліклініки. За їх рецептами хворі купляли собі ліки в аптеках гомеопатичній та двох звичайних і в аптекарському магазині. Останніх забезпечували потрібним асортиментом ліків кілька аптечних складів, один із яких мав назву «Варшавський».

Лікувальні заклади стоматологічного профілю кількісно переважали над іншими. Чого вартий один лише їх перелік: лабораторія штучних зубів, зуботехнічна майстерня штучних зубів, зуболікарський кабінет, стоматологічна лікарня Тетельбаума і зуболікарська школа Бланка з амбулаторною лікарнею при ній. А ще функціонували на вулиці хіміко-бактеріологічний кабінет Товариства київських лікарів, притулок для вагітних жінок, лікарня Бараца для хворих на зір.

Останні мали навіть свого «Філатова» в особі заслуженого лікаря республіки І. А. Кореневича (помер 1972 року, похований на Байковому кладовищі). Він мешкав у сусідньому Михайлівському провулку, 11 і в останні роки свого життя обіймав відповідальну посаду головного офтальмолога Міністерства охорони здоров'я УРСР. Родинну традицію успішно продовжує нині його донька, заслужений лікар України Н. І. Кореневич. Вона керує одним із відділень Центру мікрохірургії ока, що існує в Медмістечку при Київській клінічній офтальмологічній лікарні.

Окрім медичного, мешканці вулиці могли розраховувати, за необхідності, також і на юридичний захист. Адже на ній кваліфіковані консультації надавали кілька досвідчених адвокатів, і серед них – відомий юрист Л. А. Купернік, батько поетеси Т. Л. Купернік-Щепкіної. До його квартири в будинку № 11 навідувалися друзі-літератори Шолом-Алейхем і Семен Надсон.

Настала черга подивитися на Прорізну 1910-х рр. очима гостя Києва, який завітав до нього у власних справах. Чи не найпершою мала з'явитися думка про свій нічліг. Таку послугу на вулиці він міг отримати в кількох мебльованих кімнатах та в готелях «De France», «Універсаль», «Палермо» і «Версаль».

Останній займав спеціально споруджений для нього триповерховий будинок № 19. Відкриття готелю відбулося 25 лютого наступного року. Всі його номери мали розкішне опорядження й мармурові ванни. Тоді готель, якщо вірити рекламі, не мав у місті конкурентів. Вартість перебування протягом доби коливалася від 75 копійок до 5 рублів. При ньому працював магазин «Ялта» і продавалася чернігівська горілка.

Проте вже через 10 років «Версаль» вважався одним із найбрудніших готелей Києва. Його власник зробив, вочевидь, правильні висновки, і справи пішли на краще.

1899 р. в ньому відбулася загадкова подія, яку упродовж тривалого часу обговорювали мешканці вулиці. А трапилося ось що. Молода заможна людина, що мала австрійське підданство, найняла залу готелю для весільного обіду. Після вінчання з 2З-річною мешканкою Катеринослава (нині Дніпропетровськ) у Володимирському соборі гості сіли за столи. Коли почали пригощати шампанським, молодій стало раптом зле і вона вийшла до сусідньої кімнати. Хутко переодягнувшись, шахрайка непомітно вислизнула на вулицю, прихопивши із собою всі подаровані молодим діаманти, і пірнула в екіпаж, який на неї чекав і який, не гаючи часу, завернув до сусіднього Михайлівського провулка. Обдуреному молодому не залишалося нічого іншого, як негайно виїхати за кордон.

Ще дві цікаві події пов'язані з готелем «Версаль». 1902-го під час свого другого відвідання Києва у ньому зупинявся згаданий вище С. І. Уточкін, а 1918 р. частину його приміщень орендувало грузинське земляцтво.

УСІ ХВОРОБИ КИЇВСЬКИХ ДАМ
СПРИЧИНЯЛИСЯ БРУКІВКОЮ

Вже при першому знайомстві з вулицею гість мусив відзначити її досить привабливий вигляд. Вузькою прямою стрічкою вона стрімко збігала від Володимирської вниз, вливаючись у Хрещатик. Обабіч – багатоповерхові ошатні будинки (і жодного дерев'яного), а під ногами – акуратна бруківка.

Перше брукування Прорізної, в числі інших 20-ти центральних вулиць, відбулося, вочевидь, наприкінці 1860-х років із використанням дикого каменю, що його вкладували на піщаній основі. З цього питання міський голова двічі, в 1867-му і 1868 роках, радився із представниками домовласників.

Позаяк бруківка на київських вулицях, особливо на тих із них, що мали ухил, трималася лише трохи більше року, Прорізна зазнавала постійних перемощувань. А 1906-го «батьки» міста дійшли, нарешті, висновку, що для неї (і їй подібних) найбільше підходить бруківка з дерев'яних кубиків на бетонній основі. Проте на її влаштування й утримання в належному стані (потребувала щоденного чищення) у міській скарбниці не знаходилося грошей.

І взагалі, на виконання мостових робіт Міська дума у Києві виділяла кошти, які складали лише 2% від його щорічного бюджету, тоді як у Варшаві ця цифра сягала 12%, а в Одесі – 8%. Звідси і такий стан бруківки на київських вулицях. Дехто навіть цілком серйозно стверджував, що всі хвороби, від яких потерпали київські дами, – саме від їзди по такій бруківці.

Вулиця Прорізна на той час являла собою жалюгідне видовище і потребувала негайного ремонту. Члени мостової комісії, яка діяла при Міській думі, вирішили використати на її перемощення замість дерев'яних гранітні кубики, що їх виготовляла для Києва фірма «Кукш і Літке». Спочатку ними планували замостити лише частину вулиці від Хрещатика до Пушкінської, а решту – звичайним каменем. Однак від такого рішення, схоже, відмовились, і 1909 р. гранітними кубиками так званого 3-го сорту (з метою здешевлення) замостили всю вулицю, залишивши по обидва її боки тротуари шириною по одному сажню (2,174 метра). При цьому кубики клали на бетонну основу, а зазори між ними засипали піском і заливали смолою.

Такий вид покриття вулиць вважався покращеним і призначався лише для центральних магістралей. Воно вимагало влаштування також і гранітних бордюрів, аби було на щось опиратися кубикам, а це спричиняло подорожчання мостових робіт. Але і з цього становища міські власті знайшли вихід, переклавши різницю у витратах на плечі домовласників. Одночасно вони зобов'язали їх привести тротуари біля своїх садиб до певного вигляду, аби вони вивищувалися над проїзною частиною не більше ніж на 1/4 аршина (0,177 метра).

Однак така приваблива на перший погляд бруківка на вулиці Прорізній себе не виправдала. Дуже скоро кубики набули ретельно відшліфованого вигляду, від чого потерпали насамперед коні, які. не могли на них, особливо під час ожеледиці, втриматися, падали й калічилися. Довелося бруківку весь час посипати піском.

Не в кращому стані перебували тоді й тротуари, особливо взимку. Києвознавець А. Я. Сахновська віднайшла в газеті «Киев» від 3.02.1916 року ось таку інформацію:

«В останні дні ходити тротуарами без ризику впасти і покалічитися просто неможливо. Вчора, о З-й годині ночі, караульний побачив на Прорізній вулиці невідомого, пристойно вдягненого суб’єкта, який лежав не рухаючись. Подумавши, що невідомий, перебуваючи в нетверезому стані, замерз, караульний доставив його до поліційної дільниці. У ній постраждалий, прийшовши до тями, назвався цирковим артистом, канатоходцем Торком Маузетом і повідомив, що він підсковзнувся на тротуарі і впав на бруківку. Не завадило б примусити двірників посипати тротуари піском».

Чим не сьогоднішня ситуація на тій самій Прорізній?

Найзапеклішими противниками такої бруківки на вулиці виявилися, ясна річ, візники. Вони постійно вимагали від міських властей її заміни. Останні не витримали такого рішучого натиску і 1914 року мали намір перемостити вулицю з використанням тих самих гранітних кубиків на бетонній основі, але значно збільшивши зазор між ними.

Чи сталося таке, адже невдовзі розпочалася Перша світова війна, з'ясувати поки що не вдалося.

ТРАМВАЇ, ЛІХТАРІ ТА КРАДІЇ ЕЛЕКТРОЛАМПОЧОК

Роботи з перебрукування вулиці, виконані 1909 р. за 35 тисяч рублів, виділених Товариством міської залізниці (трамвая), поєднувалися з роботами з прокладання по ній трамвайних рейок. Адже ще 1907 року міські власті задумали були поповнити мережу трамвайних ліній ще 13-ма новими. Проте через наближення терміну викупу містом трамвайного підприємства (1914-й рік) Товариство погодилося прокласти лише чотири нові лінії.

До числа останніх належала також і Шулявська лінія. Її маршрут мав пролягати від Хрещатика вулицями Прорізна, Велика Підвальна (нині Ярославів Вал), Мало-Володимирська (нині Олеся Гончара), Гоголівська, Павлівська, Казармена (нині Андрющенка) і Керосинна (нині Шолуденка) та Брест-Литовського шосе (нині проспект Перемоги) до Пушкінського парку.

Цікаво, що ані Міські власті, ані членів Товариства геть не бентежило існування на Прорізній значного і тому дуже небезпечного для життя пасажирів ухилу. Їх більше турбувало питання, де саме прокладати колії уздовж тротуарів чи посередині вулиці. За пропозицією гласного (депутата) міської думи Ф. С. Куе міська управа здійснила з цього приводу консультативну нараду з домовласниками, яка відбулася 24 вересня 1908 року.

Останні висловили на ній своє різко негативне ставлення до наміру властей спорудити на вулиці трамвайну лінію. Особливо критично висловлювався домовласник Прорізної купець М. П. Добринін. Це була відома в Києві людина, яка упродовж більше 20 років поспіль перебувала на посаді гласного думи і на її засіданнях майже завжди виступала проти такого рішення. Наприклад, 1901 року він категорично вимагав зменшення заробітної плати міського голови з восьми тисяч рублів (на рік) до шести.

Свого часу М. П. Добринін рішуче заперечував проти збільшення оціночного збору з нерухомого майна киян, хоча цей збір справді мав бути більшим з метою поповнення не такої вже й багатої Міської скарбниці. Цього разу він попереджав, що з появою на вулиці трамвайних колій стане складнішим і не безпечнішим рух по ній екіпажів, які її, нарівні з Фундуклеївською (нині вулиця Богдана Хмельницького) чомусь дуже полюбляли.

На своїх засіданнях, що відбулися 12 – 14 січня 1909 року, міська Дума, детально обговоривши всі деталі цієї справи, все ж таки ухвалила рішення про спорудження на Прорізній трамвайної лінії – від Хрещатика до Пушкінської – одноколійної і на решті вулиці – двоколійної.

Через місяць із цим рішенням погодився також і київський цивільний губернатор граф М. П. Ігнатьєв.

Отож залишилося лише втілити задумане в життя, що й відбувалося упродовж 1909 – 1910 рр. Для закріплення контактного дроту працівники Товариства міської залізниці планували встановити на вулиці металеві ошатні стовпи, але з цим чомусь не погодилася міська управа. Довелося його голові звертатися до домовласників за дозволом використовувати з цією метою фасади їхніх будинків.

Під час перебрукування вулиці та прокладання по ній трамвайних колій міська мостова комісія мала намір звузити тротуари з тим, щоб отримати для екіпажів вільний проїзд між бордюром і рейками. При цьому газові ліхтарі опинялися на проїзній частині. Проте їхній господар в особі газового товариства відмовився їх переставляти.

Перші газові (манчестерські) ліхтарі з'явилися на Прорізній у листопаді 1877 року, замінивши собою газові. Саме тоді набирала сили електрика, переваги якої оцінили приватні та громадські споживачі. Вже в 1879 році Доктор Е. Страус, що мешкав на цій вулиці, застосовував для лікування хворих електрогальваніку.

Прагнучи зберегти свої позиції, газове товариство стало рекламувати більш досконалі, аніж газові, горілки доктора Адера. Їх виробляло для Північної Європи Бельгійське акціонерне товариство. Як показав досвід багатьох міст, вони давали світла у 3,5 – 4,5 рази більше і успішно конкурували з електричними ліхтарями.

Київський купець 1-ї гільдії Шаєр наприкінці 1896 року запропонував здійснити дослід з ауерівськими горілками саме на вулиці Прорізній із пристосуванням їх до існуючих газових ліхтарів. Його підтримала Міська дума, виділивши з цією метою 700 рублів. Проте цей Дослід виявився невдалим. У всіх шести одинарних і десяти спарених горілках перегоріли сітки і газ починав витікати назовні.

Дослід повторили 1903 року, і він теж виявився невдалим. Причина такої невдачі полягала в кально-вугільному газі, який виробляв тоді Київський газовий завод, а ауерівські горілки для своєї успішної роботи потребували кам'яновугільний газ без домішок нафти.

Освітлення вулиці електродуговими лампами акціонерне товариство «Савицький і Страус» почало здійснювати з 1891 року. Стовпи для них встановлювалися на тротуарах у шахматному порядку. Робота електричних ламп тривала лише до 12 години ночі. Після чого запалювалися газові ліхтарі, відстань Між якими не мала перевищувати 15 сажнів.

Від великої кількості усіляких стовпів на вузьких тротуарах пішоходи на Прорізній відчували значні незручності. Щоб зарадити справі, особлива комісія, яку очолював голова І. М. Дьяков, у 1909 році вивчала доцільність кріплення електродугових ламп на тросах, закріплених на кронштейнах, що їх встановлювали на стінах будинків. У результаті вулицю очистили від зайвих стовпів.

Ще 1898 року міська дума ухвалила обов'язкову постанову про електроосвітлення у всіх садибах міста – дворів, парадних і чорних східців, за допомогою лампочок розжарювання. І все було б добре, якби не злодії, які крали ці лампочки. 1914 року поліція затримала таких двох, які займалися цим промислом на Прорізній. Менший із них ставав на плечі дебелішому, дотягувався до лампочки і викручував її.

1902 року на зміну товариству «Савицький і Страус» прийшло Київське електричне товариство, керівні органи якого знаходилися в Берліні. Його контора в нашому місті містилася спочатку на вулиці Прорізній, 17, а згодом – у будинку № 11 на розі вулиць Прорізної та Пушкінської.

З початком Першої світової війни місцевий губернатор видав розпорядження про секвестрацію (ліквідацію) Київського електричного товариства з передачею його майна до міської управи. Цікаво, що ліквідаційна комісія у цій справі теж містилася на Прорізній у будинку № 1, а міське товариство інженерів-електриків – у будинку № 15.

ПРОРІЗНУ ПОЛИВАЛИ ЧОТИРИ РАЗИ НА ДОБУ

Як вже було сказано, 1909 року відбулося суцільне перебрукування вулиці з одночасним прокладанням по ній трамвайних колій. Цією ситуацією скористалося Київське товариство водопостачання і здійснило перекладання труб водогону, спорудженого тут ще в 1872 році. При цьому не досить ретельно утрамбували землю, що стало причиною часткового проникнення води до будинкових підвалів.

Ця обставина посіяла серед домовласників вулиці неабияку тривогу. Вони добре пам'ятали гірку долю двоповерхового будинку № 23 Скаржинського. За подібних обставин він дав тріщини, почав осідати і 1891 року набув аварійного стану. Першим з нього втік господар, а решту мешканців переселила поліція. Будинок довелося знести і на його місці спорудити новий.

Правління того Товариства з часу його заснування в 1870 р. містилося в будинку згаданого вище Я. О. Федотова-Чехівського до 1 червня 1872 року, коли перебралося до будинку Ільїнського на сусідній Володимирській вулиці.

Щойно на Прорізній з’явилося централізоване водопостачання, то почалося і її поливання, яке здійснювали у певні часи домовласники із відер. Лише 1898 року міська дума ухвалила обов'язкову постанову, що зобов'язувала кожного з них влаштувати до першого липня (крайній термін й 1 серпня) у своїй садибі спеціальне поливальне пристосування.

Поливання Прорізної та інших центральних вулиць міста здійснювалося чотири рази на добу, на що витрачалася велика кількість дефіцитної дніпровської і з 1903 року – артезіанської води. Ця обставина, вкупі з іншими, стала причиною водяного голоду в місті, незважаючи на ті 1 700 000 відер води, які Товариство щодоби видобувало з-під землі.

1908 року гласний міської думи В. Я. Демченко на одному з її засідань заявив про повну відсутність води на Прорізній. Зокрема, в будинках Першого Російського страхового товариства на Хрещатику, 28, Прорізній, 4 (вважався в 1902 р. найбільшим приватним будинком у Києві) і в Музичному провулку, 1 з їх 90 квартирами, де мешкали і працювали біля двох тисяч осіб. У ситуацію, що склалася, довелося втрутитися самому генерал-губернатору Ф. Ф. Трепову, який доручив цивільному губернаторові О. Ф. Гирсу вжити відповідних заходів. Останній передоручив справу міській водопровідній комісії, що діяла при міській думі. Вона почала накладати на Товариство водопостачання штрафи у розмірі від 300 рублів (перший раз) до 3 тисяч рублів (п'ятий раз). Не залишився в боргу і вже відомий нам М. П. Добринін. Він звинуватив Товариство в тому, що воно упродовж останніх 12 років постачало киянам нефільтровану воду і на цьому добряче нажилося.

Наприкінці 1914 року Товариство водопостачання наказало довго жити. Усе майно «небіжчика» перейшло до міської управи, яка утворила спеціальне управління водопроводом і розмістило його на вул. Прорізній, 23. Товариство не встигло виконати капітальні роботи з перевлаштування водопровідної мережі та її споруд, і знову в Києві настав «водяний» голод.

Навіть окремі військові лазарети і госпіталі (розпочалася Перша світова війна) не мали в достатній кількості води. До експлуатації вводили все нові й нові артезіанські свердловини, але стабільність настала лише 1939 року, коли запрацювала Дніпровська водогінна станція (ДВС) і кияни почали споживати змішану воду в кількості, якої вони потребували.

Одним із суттєвих факторів існування в Києві обох «водяних» голодів була така неодмінна складова цивілізованого життя, як каналізація. Адже її нормальне функціонування перебуває в прямій залежності від кількості води, яка для неї призначається.

По Прорізній гончарні глазуровані труби діаметром шість дюймів для майбутньої каналізації будівельна фірма К. Я. Балкіна почала прокладати під тротуаром 1893 р. Одночасно вона споруджувала наглядальні колодязі й виконувала домові підключення.

30 жовтня 1894 року – перший день функціонування каналізації в Києві. До числа 60 садиб її самосплавної дільниці належали і кілька домоволодінь Прорізної. Нечистоти з них самопливом потрапляли до велетенського резервуара, що містився під Царською (нині Європейська) площею, а вже звідти колектором, за певною схемою, – на зрошувальні поля, що існували неподалік пуща-водицького лісу. Поступово каналізаційна мережа, за рахунок підключення до неї нових садиб Прорізної та інших вулиць, наближалася до запроектованої потужності, а в подальші роки вона зазнала значного розширення.

ТЕЛЕФОННІ ПРИГОДИ

Не залишалися мешканці Прорізної вулиці й без а такого блага цивілізації, як телефонний зв'язок. Дерев'яні стовпи, призначені для кріплення на них телефонних дротів, з'явилися на ній 1885 року. З часом тих дротів стало так багато, що вони псували загальний вигляд вулиці, а тому вимагали упорядкування.

Отож місцеве поштово-телеграфне відомство, у підпорядкуванні якого перебувала телефонна станція, наприкінці 1896 р. звернулося до Київської міської думи із клопотанням про дозвіл здійснити заміну запатентованою шведською системою тієї частини телефонної мережі, що існувала тоді в межах саме Прорізної. Та система передбачала ліквідацію стовпів із дротами. Їх мали замінити прокладені в землі квадратні бетонні труби телефонної каналізації з ревізійними колодязями, Відстань між якими не повинна була перевищувати 50 сажнів (106,7 метра). Колодязі призначалися для здійснення нагляду за станом телефонних кабелів, прокладених у телефонній каналізації.

З метою детального розгляду отриманого клопотання міська дума створила спеціальну комісію, очолити яку доручила професорові М. М. Бубнову. Позитивна відповідь від неї з чітко окресленими умовами надійшла лише на початку 1899 року.

Телефонна каналізація мала пролягати під тротуаром на глибині 2 аршина (1,42 метра) і на відстані від фундаментів будівель не менше 5 аршин з таким розрахунком, щоб в одній із нею вертикальній площині не знаходилися жодні інші комунікації. Якщо ж у майбутньому Міській владі або якомусь приватному підприємцю знадобиться прокладання у цьому місці своїх труб, то поштово-телеграфне відомство мусить поступитися і перекласти телефонну каналізацію за рахунок зацікавлених осіб.

Проект угоди між міськими властями і поштово-телеграфним відомством підлягав розгляду ще Головним управлінням пошти і телеграфів. А телефонна мережа Києва, між тим, перебувала в стані постійного розширення. Вона вже тоді налічувала біля 1200 абонентів, маючи щорічний приріст до 100 абонентів. З метою задоволення потреби населення в телефонному зв’язку довелося того самого 1899 року підвішувати на стовпах, які ще залишалися стояти на Прорізній, 50-жильний повітряний кабель. До цього випадку на телефонній мережі міста використовувалися лише 30-жильні телефонні кабелі.

1914 року абоненти Прорізної вулиці стали учасниками чергової реконструкції київської телефонної мережі. Вона полягала в переключенні їх із старої телефонної станції ручного обслуговування за системою місцевої батареї (МБ) на нову телефонну станцію, обладнану за допомогою більш удосконалених комутаторів, що працювали за системою центральної батареї (ЦБ). При цьому використовувалися вже 600-жильні телефонні кабелі. А на автоматичний телефонний зв'язок наше місто перейшло лише 1935 року.

ДЕМОНСТРАЦІЙНІ БІЙКИ

Насамкінець про ті події, які відбувалися на вулиці в буремні роки революцій та Першої світової і громадянської воєн. Ще 1903 року по ній у напрямку до Хрещатика пройшла Демонстрація київських робітників, які тримали в руках червоні прапори і транспаранти з написами: «1 Травня. Ми вимагаємо восьмигодинного робочого дня!», «Геть національну ворожнечу!» та іншими. На демонстрантів накинулася поліція, розпочалася бійка. Майже 100 із них зазнали арешту, іншим вдалося втекти вулицею Пушкінською.

1906 року в магазині «Оборот» (будинок № 16) діяла одна із головних явок вузлового бюро РСДРП Південно-Західної залізниці. Того самого року чини поліції заарештували в будинку № 22 підпільну друкарню подружжя Голубєвих, але в іншому місці продовжувала існувати таємна друкарня партії соціал-демократів.

Під час Першої світової війни в будинку № 19 функціонував польовий запасний госпіталь для поранених і хворих воїнів. А в Музичному провулку, 1 у вересні 1919 року розмістився штаб селянського повстанського загону, який мав розгорнутися в окрему частину під назвою «Перший Малоросійський повстанський полк» під командуванням знаменитого отамана Струка. Останній визнав над собою командування Добровольчеської (Денікінської) армії і діяв за його інструкціями. У листопаді того самого 1919 року за цією адресою значився штаб Першого Малоросійського партизанського загону.

Про вулицю Прорізну часів НЕП'у нагадує літературознавець Леонід Череватенко у своїх коментарях до збірника Євгена Плужника «Поезії» (Київ, «Радянський письменник», 1988 рік), посилаючись на статтю Федора Бахтинського «Київські вуличні співці», надруковану 1926 року в числі 6-му журналу «Життя й революція».

Отож «...Зимою мало співців на вулицях; вже дуже великий нестаток вижене лірника або бандуриста співати на морозі. Та й слухачів немає: пробіжить хто-небудь вулицею, зачує спів, опиниться на хвилину – і біжить далі й копійки не дасть у кружку: холодно! Тим більше впадає в очі збіговисько на Прорізній, на розі … і Пушкінської. Стоять люди довго і з цікавістю слухають, а серед натовпу сидять два співці й співають. Співає, власне, один, у солдатській шинелі, старий сивуватий чоловік, сліпий, грає на скрипку і разом співає нечистим баритональним тенором; скрипка у нього якась дуже рипуча, а високі ноти верещать тонко й неприємно. Другий співець – жінка, теж сліпа, грає на гармоні й до ладу акомпанує співцеві... у сивуватого чоловіка в солдатській шинелі цікавий репертуар. Він співає багацько пісень, що не часто їх почуєш: «Чом дуб не зелений, бо туга прибила», «Ой куди ідеш, мій милий, від мене», «Косарі косятъ, а вітрець повіває». Ще співає він Шевченкову «Тарасову ніч».

Ще один цікавий випадок трапився в цій самій частині вулиці, але вже після початку Великої Вітчизняної Війни – тут раптом, невідомо за яких обставин, об’явився німецький парашутист. Якби не нагодилася міліція, то місцева дітвора могла позбавити його життя.